Покинуті костели Пустомитівщини

Не хочеться сидіти вдома, коли на дворі панує весна! Є чудова нагода відвідати зарослі пам'ятки, які скоро сховаються за зеленню дерев, кущів і чагарників.

Почався мій закинуто-костельний маршрут в Раковці. На початку села гостей зустрічає рак, а трохи далі видніється дерев'яна церква дивної форми. Навколо в обійстях повним ходом йдуть весняні робОти - згрібається і спалюється торішнє листя, ремонтуються паркани... а в небі над селом кружляють лелеки. Недалеко від церкви над будинками визирає кривий черепичний дах з сигнатуркою - о, мені туди!

Дах цей належить костелу святого Валентина 1856 року, і доживає, очевидно, останні роки. Парадні двері відчинені, але всередині на диво мало пляшково-обгорточного сміття. А хоча, не так вже й дивно - варто лиш підняти погляд... Мабуть, ще в жодній зруйнованій пам'ятці мені не було так страшно ходити, як під цими трухлявими балками, що тримають не легеньку черепицю і сигнатурку. Пофотографувавши все всередині, повернулась під теплі сонячні промені, і по дорозі до наступного села весь час озиралась на костел - шкода було залишати його такого сумного...


Шлях від Раковця до Підтемного блукає між лісом і болотом. В якийсь час я зупинилась і прислухалась - що це за звук, наче муркоче сотня котів? На дорозі з'являється багато двоповерхових жаб, треба уважно дивитись під ноги... Ей, так це вони ж і муркочуть! Справді, маленька річка обабіч дороги просто кишіє жабами, у них шлюбний період :)



А ось вже і Підтемне. Тут у нас занедбаний костел ХІХ ст. Він виглядає найсучасніше з усіх пам'яток сьогоднішнього маршруту, такий модерновий і більш-менш цілий. Потрапити до середини, на жаль, не вдалося, але приємно і просто походити навколо у пошуках різних ракурсів - поряд є і річка, і пагорби...


А на одному з них причаїлась дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці 1900 р., її довго було видно з дороги на Кугаїв...


... В якому теж є на що подивитись, але для цього треба пройти все село. На північній околиці трохи розгубилась, побачивши з обох сторін дороги колоритні пам'ятки - куди спершу?

Вирішення не потребує багато часу, адже всю дорогу мені в потилицю пекло сонце, і дуже хотілось сховатись в тінь... яка так спокусливо оточує занедбану каплицю поміж дерев ;) Завертаю ліворуч, не піддаючись спокусі оглянути спершу повністю дерев'яну церкву, яка так близько - я все одно скоро до неї повернусь.

Фотографую фронтон каплиці проти сонця. Місцевий хлопчик, проїжджаючи на велосипеді, вітається зі мною, здивовано дивлячись на великий фотоапарат :) Забігаю на пагорб для нового ракурсу, а там якраз колода-скамійка під деревом - чудове місце для відпочинку!


Потім завітала до середини каплиці - там так якось гарно і затишно, хоч житло облаштовуй. Але, на жаль, вона теж руйнується без догляду... На підлозі лежить іржава сигнатурка, її місце на даху замінила велика дірка. Рожево-зелені стіни, біло-блакитна стеля, решітки на вікнах і великі іржаві хрести - стільки деталей, які можна довго фотографувати з різних боків, намагаючись передати урочисту приреченість, святковий смуток цієї пустки...


Сумно так просто виходити, зачиняти за собою двері і йти до інших пам'яток, наче залишаєш друга в біді. Але радість від знайомства більша, день сонячний і попереду ще довга дорога!


Повертаюсь до дерев'яної церкви Богоявлення Господнього 1693 р. Але вона не така гостинна - подвір'я зачинене, залишається тільки фотографувати над парканом. Гарна, так, але на довго не затримує.

Далі дорога в'ється до села Вовків - останнього і найочікуванішого пункту прогулянки! Десь за кілометр вже починає визирати великий занедбаний костел. Чим ближче підходжу, тим менше віриться своїм очам - така велетенська розкіш підноситься над сільськими обійстями! Неймовірний, епічний костел. І він весь цей час був так близько, сюди навіть ходить пряма маршрутка зі Львова (115, здається). Вона якраз проїхала повз мене, поки я фотографувала костел з дороги.


Ховаючись від перехожих, я прошмигнула у шпаринку бокових дверей до інтер'єру, який виявився не менш приголомшливим.
Склепіння з зеленими плямами підноситься так високо, що аж подих перехоплює від простору! Чомусь в зруйнованих храмах це помітно більше, ніж в діючих. На підлозі складені дошки - можливо, була спроба ремонту, але вони скоро й самі зіпсуються. Як можна зі спокійною совістю залишити таку красу напризволяще? Ех...

Ну що ж, сонце вже ховається у вечірній димці, стає прохолодно... Роблю останні знімки і вирушаю назад в напрямку траси. За кілька кілометрів мене наздоганяє та сама маршрутка, що якраз повертається до Львова, водій питає чи багато я нафоткала, я сідаю на одинарне сидіння над колесом, вдягаю навушники і їду додому. Гарна вийшла прогулянка :)